Нова Каховка, Іванівка, Генічеськ, Скадовськ, Олешки. У цьому багатокутнику знаходиться приблизно дві сотні учнів та працівників мого навчального закладу. Мій біль, мої сподівання, безсонні ночі.
Окупована територія. Тринадцять місяців знущань, промивання мізків, терору, зневаги до всього українського. Країна з ідеологією царизму- ленінізму- сталінізму- (право) рашкославія, де одне вбивало інше, де третина сиділа по в’язницях, а інша третина охороняла та строчила доноси – принесла нам свій “новий порядок”, правила, звички.
Щомісяця ми публікуємо історії наших учнів (рубрика “Навчання під звуки війни”). Репортажі з перших вуст. Без сліз це читати неможливо, але це – дійсність: і в’язниці, і побиття, розбиті домівки, смерті рідних та близьких, пограбування, допити, погрози мобілізаціїї до армії росії, примусове вивезення до Анапи.
Із 415 учнів нашого училища тільки семеро погодилися навчатися за російськими програмами. Решта продовжують набувати знання та отримують атестати про середню освіту і дипломи України. Навіть якщо доля їх закинула з батьками до Петербурга, Підмосков’я, Кемерова, Чити, Криму, вони чекають визволення, мріють повернутися додому.
Про всі порушення проти дітей, освітянської діяльності я повідомив слідчим при місії ООН, які розслідують злочини, пов’язані з порушенням прав дітей. І в томах справ про злочини путіна проти дітей є кілька сторінок про учнів нашого закладу. Адже зло має бути покарано.
Надаю розголосу про випадки насильства щодо дітей через європейські та українські ЗМІ. Світ повинен це знати та відреагувати.
Хочу вклонитися учням: ви – справжні герої, нащадки нескореного козацтва, справжні українці!
Захоплююсь і мужністю своїх колег, тих, хто знайшов у собі сили цілодобово підтримувати, навчати та не переривати ланцюжок зв’язку учнів з Україною. Низький їм уклін!
Орки принесли до Нової Каховки розруху, занепад, скруту. Показали, що не можуть налагодити життя людей, освіту, медицину. Перед очима порожні вулиці та поодинокі комунальники, які прибирають сліди рашистських обстрілів. Лише 15 % містян залишилися і існують у межах трикутника “квартира – пенсія – ринок”.
Кілька фактів про наболіле, про мову. Власні спостереження за останні півроку. Сидячи у підвалі у “визволителів”, довелося спілкуватися з бурятами. З’ясувалося, що жоден з них не знає бурятської, але по 10 разів на день із захопленням слухають пісні радянських часів. Найулюбленіша – “И ленин такой молодой, и юный октябрь впереди”. Висновок очевидний. Вони втратили самоідентичність і пишаються, що стали “советским народом”. Наступне спостереження з Грузії – Тбілісі. Грузини, молодші 35 років, не говорять російською, володіють тільки грузинською та англійською.
Для мене зараз російська – це мова примітивного шансону, зеків та вбивць. Думаю, що мої батьки (мати – росіянка з Петербурга – вільно володіла українською) мене б зрозуміли. І не потрібно вигадувати виправдань: знати рідну мову українець зобов’язаний! Хочеш спілкуватися “орківською”? Будь ласка, там, де дозволяє закон або совість.
Всі розуміємо, що вже не буде “як до війни”. Сподіваюсь, що і зміни на краще будуть у професійній освіті. На цю думку наштовхнули слова новопризначеного міністра освіти України О.Лісового про те, що 50% випускників шкіл пройдуть професійне навчання, отримають реальні професійні знання та вміння. Чекаємо… Чекаємо змін у державних програмах, фінансуванні.
А поки вчимося під звуки війни.
Директор ДНЗ «ПТУ № 14 м. Нова Каховка» Ігор СЕРДЮК
P.S. На фото Пам’ятник Захисникам України, встановлений біля училища.