Після повномасштабного вторгнення росії, ці тренди можна помітити у соцмережах. Десятки якщо не сотні користувачів тіктоку та інстаграму, які досі публікували контент російською, зараз перейшли на українську. З’явився навіть спеціальний хештег “язабула”.

     Чи доєднається до його ідеї у післявоєнний час південь України? Дуже хочеться у це вірити, адже від нас, від нашого усвідомлення й розуміння того, що саме мова – великий національний чинник принципового значення, залежить і європейське майбутнє нашої Батьківщини.

     Українська мова ‒ це унікальне явище і кожен українець має якомога частіше запитувати себе: а як так сталося, що цю мову забирали від її творця і народу? І тоді, осмисливши всю її велич і її феномен, свідомі громадяни усе частіше говоритимуть #язабула , бо мова зараз має стати позиціє людини, яка красномовно свідчитиме про те, на якому боці вона ментально знаходиться.

      Тож з Міжнародним днем рідної мови, українці! Любімо її, захищаймо її, пишаймося нею! СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ЗСУ!

     Ловіть щемливе освідчення у любові до рідної мови учнів груп ККД-21 і ККД- 19.

               НАСТЯ, Нова Каховка:
Я перейшла на українську , бо мені бридко від мови цих катів.

                АНЯ, Каховський р-н
Я свідомо перейшла на українську, адже мені соромно і гидко спілкуватися мовою вбивць.

                ВІКТОРІЯ, Чаплинський р-н
Удома, у приватних переписках – виключно українська. Але я живу в окупації, тому говорити рідною мовою на вулиці небезпечно. Випадки розправи за це з мешканцями мого села вже були.

                КІРА, м. Берислав
З початком війни для мене ця мова кривава. Крапка.

                 ВІОЛЕТА, Нова Каховка
Мова ґвалтівників, убивць, мародерів, мова рабів – не моя мова.

    Кіра, ІІ курс (професія « Кухар. Кондитер»), м.БЕРИСЛАВ
Мабуть колись, коли матиму поважний вік, я сидітиму на терасі власної затишної кав’ярні, питиму запашну каву із тістечками власного виробництва, милуватимусь мирними краєвидами і розповідатиму онукам про жахливі сторінки свого життя під час війни, у тому числі і про те, як я продовжила набувати омріяну професію, і з якими викликами долі мені довелося зустрітися.
     Війну я зустріла першокурсницею, практично відразу моє місто опинилося в окупації, але тоді ще не було проблем зі світлом, практично не було і з інтернетом, тому , загартовані «пандемічною дистанційкю» , ми впевнено закінчили свій рік навчання у звичній для нас формі.
     Новий навчальний рік не обіцяв нічого гарного , ба більше – ми не розуміли, чи зможемо взагалі навчатися, адже в кінці вересня Херсонщина «вашла в састав расії». З розумінням усіх складнощів, з поставленою короткостроковою метою таки стати хорошисткою, я приступила до роботи .
     Усе це тривало до тих пір, поки над нашою п’ятиповерхівкою не розірвалася на маленькі шматочки ракета та не пошкодила нашу квартиру. У надії на мінімальний спокій і безпеку , моя родина вирішує переїхати на деякий час за місто, до бабусі з дідусем.
      Я працювала з усіх сил: складала конспекти, переглядала навчальні відео, виконувала усі практичні завдання, читала твори, багато готувала ( бо у підсвідомості сформувалося стійке відчуття, що щось буде таки, що остаточно завадить мені навчатися і , на жаль, я не помилилися)
Шостого листопада, зранку, окупанти підірвали усі вежі з електромережами .
     І ось тут мене накрило. Мої амбіційні плани на очах рушилися. Не буду детально описувати свій тодішній стан, але найбільше почуття, яке мене огорнуло – це ЗЛО. Проклята країна – агресорка, прокляте її недовійсько, усі «… і мертві, і живі, і ненароджені…» росіяни відповідатимуть за все і перед справедливим судом, і перед судом Господнім за усі вчинені злочини!
     Одинадцятого листопада нас деокупували … Ми переїхали знову в місто. Я була щаслива, але це нічого не змінювало , бо у нас і досі не було світла… На якийсь час я випала з навчання, та продовжила шукати можливість хоча б отримувати завдання. І я її знайшла! Бо ж тут, у місті, уже були наші захисники, які люб’язно ділилися зі мною своїм інтернетом , а ще мої рідні, переживаючи за мене, за наше з братом навчання, придбали акумулятор, через який я підключала ноутбук і працювала, на вечір ми його заряджали через генератор, але була проблема з бензином…
У грудні вже з’явився наш рідненький український зв’язок. Попри усі мої зусилля, завдань накопичилось стільки, що я просто розплакалась від безсилля.
     Перші чотири доби своєї роботи зовсім не пам’ятаю, бо працювала на виснаження – схудла на декілька кілограмів і була схожа на їжачка. Але мене гріли думки про поставлену мету , які підтримувалися невеликими (але приємними) заохоченнями у матеріальному плані від адміністрації мого училища, а ще – підтримка викладачів, систематичне спілкування з майстром і класним керівником. І попри усе я таки мала непогані оцінки і викладачі з розумінням ставилися до моїх проблем.
     Але «руський мір» продовжував свою чорну справу. Обстріли ставали щодня інтенсивніші, і в один прекрасний день прилетіло і у мій багатостраждальний будинок . Наша квартира постраждала найбільше.
Звичайно, залишатися там ми уже не могли. 16 грудня моя родина евакуювалася, наразі я перебуваю в Дніпропетровській області, де маю можливість нормально існувати і навчатися.
     І ВУАЛЯ ! ККЗ написане без інтернету, усі «хвости» відпрацьовані, усі практичні виконані, усі твори прочитані!
     Наприкінці семестру у нас відбулася класна година і вже там я дізналася від класного керівника, що я … хорошистка !
     Мій допис не просто про навчання, він – про моє гартування як людини , як громадянки своєї Батьківщини, як (не побоюся цього слова) борця, бо я дійсно борюся: з викликами долі, зі своїм психологічним станом, зі своїм «не хочу» і «не можу», з постійною загрозою життя ( мав рацію Кобзар, ох мав, коли сказав: « Борітеся – поборете»!)
     Отож продовжую «лупати сю скалу» , бо далі – мій тернистий шлях до довгострокової мети, моя перемога над собою і наша велика Перемога над ворогом!

     Артем, І курс, (професія « Електромонтер з ремонту
і обслуговування електроустаткування. Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів» ), ПОЛЬЩА

     Свій навчальний заклад я полюбив, бо навчатися тут мені не складно. Однак найбільше подобається те, що предмети пояснюються доступно, є можливість отримати індивідуальну консультацію з викладачем у будь-який час (інколи навіть пізно вночі), і особливим відкриттям для мене стала фізика, яка є профілюючим предметом для моєї майбутньої професії. А ще хочу подякувати Марині Миколаївні, своїй класній керівниці, яка вчить не опускати руки і щодня нас підбадьорює та заохочує до праці.

     Артур, І курс, (професія « Електромонтер з ремонту і обслуговування електроустаткування. Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів» ), ЛЬВІВСЬКА обл.

     До війни я жив у Новій Каховці, навчався в ліцеї √4. Після школи я мріяв вступити до училища √14 навчатися професії , про яку давно мріяв. Але війна зруйнувала мирне буття і через постійні обстріли міста ми змушені були виїхати у безпечне місце, ставши внутрішніми переселенцями . Однак вчасно зорієнтувався і знайшов шлях таки вступити до закладу.
Тож сьогодні я маю змогу здобувати професію (шкода , що дистанційно), але то не заважає мені опановувати навчальну програму якісно. Є, звичайно, моменти, які мені дуже подобаються : стипендія (яка підсилюється залежно від рівня навчання учня) , завдання без дедлайнів, нові спеціальні предмети, завдяки яким ми маємо стати гарними фахівцями своєї справи. Імпонують і гарні викладачі, особливо подобається з української мови та класна керівниця Марина Миколаївна, яка надихає нас, підтримує морально і має гарне почуття гумору.
     Я дуже сумую за рідним краєм,за дідусем і бабусею, які залишилися в окупації. Дуже хочеться навчатися очно, щоб не було війни, познайомитися зі своїми одногрупниками та викладачами наживо.

     Спільнота здобувачів освіти та викладацький склад ДНЗ “ПТУ №14 м. Нова Каховка” вітає всіх з прийдешніми святами!

     Ми запам’ятали тебе, двадцять другий. Дякуємо тобі за досвід, але тобі вже час іти…
     Хай в Новому році буде більше радості і меньше тривог, а світло не покидає нас ні у вікнах будинків, ні у душі🎄

Чудова мить (відео)

     Війна роз’єднала наше училище навпіл – половина учнів та педпрацівників опинилась на окупованій території, половина – на підконтрольній Україні. Це змусило нас переформатуватись, але не зупинитись…

    Із 417 здобувачів освіти переважна більшість виконали навчальний мінімум і атестовані з предметів. Учні трьох груп, які випускаються у І півріччі, готуються до захисту дипломних робіт. Здається, усе, як і в довоєнний час. Але за цією

  статистикою – неймовірні зусилля наших педагогів, учнів та їхніх батьків. Попри перебої зі світлом та інтернетом, шалений тиск на тих, хто залишився на окупованій території, освітній процес здійснювався у дистанційному режимі.

      Проводились уроки та виховні заходи, виконувались завдання ,хоч інтернет багатьом приходилось «ловити» у різних місцях, навіть на даху. А на звільнених територіях зв’язок нашим учням «роздавали» бійці ЗСУ, наголошуючи, що навчання – це внесок у перемогу.

     Також педагоги відвідували різноманітні вебінари та тренінги з підвищення кваліфікації, бо війна дає ще більшу мотивацію до професійного розвитку.

Ми переконані, що за профтехосвітою – майбутнє.

Тому тримаємо стрій!

    Колектив учнів і педагогів ДНЗ «Професійно-технічне училище 14 м.Нова Каховка» вітає зі святом тих, хто стоїть на захисті нашої незламноі країни, тих, хто боронить нашу землю власним потом і кров‘ю, тих, хто ціною свого життя виборює нашу перемогу – славні Збройні сили України!

    В цей важкий для країни час ви своєю незламністю показуєте приклад всім нам! Ви – наша скеля, наш спокій! Формула нашої перемоги в єдності українського народу і ЗСУ! І ця перемога неминуча!

    Зі святом Вас, дорогі захисники!
    Вічна пам’ять і шана загиблим – герої не вмирають, вони завжди залишаються в строю.

Віримо в перемогу!
Слава ЗСУ!