Історична довідка
Ідентифікаційний жетон військовослужбовця, також жетон -особистийномер (сленг.особистий ярлик, собача бірка, медальйон смерті) — передбачений Женевськими конвенціями особистий ідентифікаційний жетон військовика; обов’язковий до носіння знак, що дозволяє швидко ідентифікувати вбитих та поранених на полі бою військовослужбовців.
Вперше згадується в Женевській конвенції для поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях1906 року. Женевська конвенція 1929 року визначила, що ідентифікаційні жетони мають складатися з двох аналогічних половин, які легко розділяються: при знаходженні мертвого комбатанта одна половинка має залишатися на трупі, а інша — передаватись в кадрові органи. При чому, по відношенню до солдатів противника ці половинки мають передаватися військовим владам тієї сторони, до якої належав померлий.
На практиці вимога Конвенції 1929 року виконується не усіма країнами. Залежно від національних регламентуючих документів жетони можуть містити також різну додаткову інформацію — відомості про групу крові, віросповідання, розмір протигаза тощо.
Жетони обов’язкові до носіння в більшості армій світу. Зазвичай, особисті номери являють собою металеві жетони, що носяться на ланцюжку на шиї, на яких записані особистий ідентифікаційний номер військовослужбовця або співробітника спецслужб, а також (не обов’язково) ім’я, прізвище або додаткові відомості. Найчастіше солдатам видається два ідентичні жетони на той випадок, якщо винести тіло загиблого з поля бою неможливо. В таких випадках один знак мають забрати з собою ті, що вижили, для передачі органам обліку особового складу, а другий залишається на тілі для розпізнавання трупа в майбутньому. Зокрема подвійні жетони видають в арміях США, Китаю, Великої Британії, Бельгії, Японії та ін. Інший варіант — коли солдату видається один особистий знак, розділений надпилом або наскрізною перфорацією навпіл, а інформація про особу дублююється на обох половинках жетону. При необхідності одна половинка знаку легко відламується для передачі відповідним органам, інша залишається на тілі. Такі жетони носять в Бундесвері, Армії оборони Ізраїлю, збройних силах більшості європейських держав. В деяких країнах інформація на половинках такого жетона дещо різниться. Зокрема, на частині що відламується, не вказується група крові військовослужбовця чи страховий код.
Медальйони смерті і жетони-особисті номери в ЗС СРСР
Незважаючи на те, що Радянський Союз приєднався до Женевської конвенції у 1931 році, в СРСР таких знаків, які зазвичай називають «смертними жетонами», не було.
У середині січня 1917 року в Російській армії був введений «особливий шийний знак для впізнання убитих або поранених» — невелика металева ладанка з вушком для тасьми, всередині якої мав знаходитися аркуш пергаменту з інформацією про військовий підрозділ, ім’я власника, його нагороди, віросповідання та адресу. Новація не була впроваджена у військах через революційні події 1917 року. До того, в Російській імператорській армії військовослужбовцям виготовлялися особисті знаки “звільнювальні жетони”, котрі видавалися лише на період звільнення, або відрядження і поверталися черговому після повернення військовослужбовця у свою частину.
Шийний знак — армійський медальйон був впроваджений в Червоній армії лише у 1924 році з невеликою відмінністю — паперовий бланк був видрукуваний друкарським способом і з нього були виключені відомості про військову частину. Крім того, всі ідентифікаційні дані солдата або офіцера заносилися не самими власниками, а штабними писарями. Армійські жетони цього зразка існували до фінської військової компанії, під час якої з’ясувалося, що металевий медальйон не є герметичним та листок-вкладиш може швидко стати нечитабельним.
В березні 1941 року металевий контейнер-ладанка був замінений на восьмигранний пластмасовий пенал-циліндр з паперовим вкладишем у двох примірниках, в якому було вказано адресу, групу крові та прізвище, ім’я і по-батькові власника, а також ім’я та прізвище його найближчого родича. Втім, як показав час, «жолуді» мали ті ж недоліки, що й їх попередники. У листопаді 1942 року керівництвом РСЧА було прийняте рішення про зняття армійських медальйонів з постачання армії. З того часу солдати строкової служби ідентифікаційних жетонів не мали.
З початку 1950-х для офіцерів Радянської армії були введені алюмінієві жетони з вибитими на них особистими номерами, але цей жетон на дві частини не ділився і його призначення ніякими керівними документами не було визначене. Згідно з порядком присвоєння особистих номерів офіцерам і прапорщикам (мічманам) жетон з особистим номером вручається разом з видачею посвідчення особи військовослужбовця та зберігається при собі протягом всього часу проходження військової служби.
Медальйони німецьких військовослужбовців
Для ідентифікації німецьких військовослужбовців використовувався солдатський жетон (Erkennungsmarke) (Додаток 1).
Перші солдатські жетони з’явилися під час франко-прусської війни 1870–1871 рр. Сьогодні немає точних відомостей про історію їх виникнення, та існує легенда: «У середині 60-х років ХІХ ст. в одного із берлінських кравців у прусській армії, яка готувалася до війни, служили три сини, і щоб вони не зникли безслідно у випадку загибелі, він кожному виготовив металеву пластину, на якій викарбував ім’я хлопця і свою адресу, щоб його повідомили».
Солдатські жетони Вермахту виготовлялися з цинкового сплаву і мали овальну форму розміром 50х40 мм. По центру жетон був поділений перфораційною лінією. На самому жетоні викарбовували особистий номер військовослужбовця, номер військової частини, а саме: тип, номер роти, батальйону, полку. Порядок написання номерів частин не мав усталеного зразка, вони могли подаватися як від меншого до більшого, так і навпаки. Літрами «А», «В», «АВ» та «О» позначали групи крові комбатантів. Персональна інформація викарбовувалася двічі, над перфораційною лінією та під нею.
Після загибелі солдата жетон розламувався, одна частина залишалася при загиблому, інша – відправлялася до штабу дивізії. Жетон з однієї сторони мав два отвори для шнурка, щоб носити на шиї, а з іншої один, який використовували для кріплення з іншими жетонами вбитих.
Обліком втрат у Вермахті займалася похоронна служба, до складу якої входили офіцери, які за станом здоров’я не могли нести гарнізонну службу. Дивізійну похоронну службу міг очолювати не лише офіцер, а й військовий священнослужитель, у підпорядкуванні якого перебувала канцелярія та батальйонні похоронні команди. До штату канцелярії входили: завідувач (як правило, фельдфебель), писар, картограф, перекладач, водій легкового та вантажного автомобіля. Батальйонні похоронні команди складалися з 4–5 осіб на чолі з унтер-офіцером чи єфрейтором.Поховання загиблих, померлих від ран чи хвороб військовослужбовців у Збройних силах Німеччини та союзників відбувалися за спеціальними директивами.
Потрібно зауважити, що директив дотримувалися лише під час наступальних боїв, адже, відступаючи, не завжди вдавалося зібрати тіла загиблих й організувати похоронну процесію.Під час бойових дій загиблих солдатів ховали у тимчасових могилах, а після просування лінії фронту проводилося централізоване перепоховання на кладовища. Процедура поховання загиблих військовослужбовців Вермахту під час наступальних дій відбувалася з почестями: попереду йшов духовий оркестр, потім несли вінки із червоними смужками по боках – із зображенням свастики з одного боку та «Залізного хреста», під яким був напис: «Збройні сили Німеччини», – з іншої. За вінками несли подушки з нагородами (за наявності). За гробом ішла почесна процесія на чолі з офіцером. Кожного воїна ховали в індивідуальну могилу. Гроб накривали військовим прапором. Прощаючись із загиблими, давали триразовий салют. На кожній могилі встановлювали дерев’яний хрест (Додаток 2), на який набивався алюмінієвий могильний жетон (Додаток 3) та розміщувався вінок .
Солдатські жетони вермахту
Надмогильні хрести
Могильний жетон
Експонати нашого музею, знайдені пошуковцями військово-історичного клубу «Каховка» на розкопках Нікопольського, Херсонського, Каховського та Бериславського плацдармів