Нескорена освіта

31.01.2025 р. наше ДНЗ «ПТУ N14 м. Нова Каховка» перегорне ще одну сторінку – випуск групи ККД -21, останньої групи з довоєнного набору 2021-2022 н.р.

Група, яка «пам’ятає» стіни рідного училища, в яких ми проводоли «живі» уроки, будували плани…

Війна змінила все. Майже три роки окупації, навчання онлайн, міграції викладачів, майстрів виробничого навчання, учнів. Зараз ми знаходимось в різних куточках України, Європи, світу. Але училище живе та продовжує працювати. Віримо в Перемогу, відбудову рідного міста, училища.

Це історія нашої учениці, однієї з багатьох, на долю якої випали тяжкі випробування. В ній все наше сьогодення – окупація, визволення, життя на лінії розмежування, переїзд. Та головне, що вражає – це нескореність окупантам, наполегливість, прагнення до кращого, позитивність нашої молоді.

З ними є майбутнє у нашої країни, та й усього світу!

«Усім привіт, мене звати Кіра, і я хочу поділитися історією свого життя, яка показує, як навіть у найскладніших умовах можна знайти шлях до мрії. Бувши й ще маленькою я дуже полюбляла готувати, з дитинства я розуміла, що піду навчатися на кондитера, так і сталося. На даний час я навчаюся на четвертому курсі в Професійно-технічному училищі 14 м. Нова Каховка, зовсім скоро моє навчання закінчиться і в моєму житті почнеться зовсім інший та цікавий етап.

Вступаючи в училище я була розгубленою, бо дуже переймалася чи приймуть мене нові одногрупники та викладачі, але мої переживання були марними, у мене чудові одногрупники, які можуть підтримати та розвеселити та класні, дбайливі викладачі, які знайдуть до кожного учня підхід. Студентське життя кипіло, купу тестів, рефератів, багато готували на виробничому, але це все обірвала війна. Двадцять четвертого лютого я прокинулася в гуртожитку з дівчатками від вибухів, ми дуже тоді злякалися, в коридорі почувся крик, нам сказали збирати всі необхідні речі та документи та спускатися на перший поверх, бо почалась війна. Першу годину я навіть не розуміла, що відбувається і яка взагалі війна, але вже через декілька годин почався хаос, всі кричали та плакали, молили про одне аби вижити та не померти. Були вибухи й багато, але через якийсь певний час в мене вийшло поїхати додому, разом з собою я забрала свою подругу.

Берислав – моє рідне місто, місце, де пройшло моє дитинство. Однак війна назавжди змінила його. Окупація принесла з собою нестачу продуктів, страх за своє життя та близьких, відчуття ізоляції від усього світу. Жити в таких умовах було дуже важко. Місто було відрізане від зовнішнього світу. Інтернет працював із перебоями, зв’язок з рідними та друзями був практично відсутній. Ми не знали, що відбувається в інших регіонах, не мали доступу до об’єктивної інформації. Кожен день був схожий на попередній: черги за продуктами, пошуки води, постійний страх перед можливими обстрілами. Ми намагалися залишатися вдома якомога більше, щоб уникнути небезпеки на вулицях. Було багато обшуків, до нас приходили російські військові шукали машини які підходили під опис, обіцяли, що нас не будуть чіпати й нічого нам не зроблять, але після цього ми декілька місяців все одно переховувалися. Нова влада змушувала людей знімати різну пропаганду аби увірити всіх, що наше місто чекало «руський мір» та радіє цьому. Попри труднощі, я намагалася не втрачати віру у майбутнє. Війна показала, наскільки важливо мати мету та йти до неї, навіть якщо здається, що всі обставини проти тебе. У такі моменти я все частіше знаходила розраду в кулінарії. Під час готування я могла на деякий час забувати про те, що відбувається на в коло мене. Було багато труднощів у навчанні, не завжди могла знайти продукти які дуже потрібні були для приготування, але я вміла викручуватися та замінювати деякі продукти.

Шостого листопада зранку окупанти підірвали усі вежі з електромережами, ми сиділи весь цей час взагалі без світла, інтернету та води, але нам пощастило, що в нас був генератор, хоч якось, але ми мали можливість далі існувати, ситуація в місті ставала й ще більш складніша. Час під окупацією здавався нескінченним. Проте одного дня ми почули звуки, які відрізнялися від звичних вибухів – це були звуки українських військ, що наближалися. Звільнення міста стало моментом, який я запам’ятаю на все життя. Люди виходили на вулиці, плакали від радості, обіймали українських військових.

Але на цьому наша радість закінчилася, після деокупації російські війська почали постійний обстріл з лівого берега, через сильні обстріли та через, те що у нас вилетіли вікна у квартирі нам все ж довелося зі сім’єю виїхати в Дніпропетровську область, бо у мене взагалі не було ніякої можливості далі навчатися, я дуже почала відставати у навчанні. Я виїхала та почала життя з чистого аркуша. Після того, як виїхала я почала вночі по трохи наздоганяти своїх одногрупників у навчанні, це було складно морально та фізично, але в цей період мене підтримувала моя сім’я, подруга та мої викладачі за, що я їм усім дуже вдячна, бо без їхньої підтримки та віри я б нічого не змогла б. З часом, моє навчання пішло вгору, я дуже гарно навчаюся та й ще більше часу почала приділяти кулінарії. А також, я все ж наважилася та випікала свої перші в житті крафіни на замовлення, частина коштів яка, була надана нашим військовим. В майбутньому, я планую й ще більше удосконалювати свої навички які передали наші майстри.

Моя історія – про те, що навіть у найважчих умовах можна знайти джерело сили й віри в себе. Окупація навчила мене цінувати життя, а навчання у «ПТУ 14 м. Нова Каховка» дало змогу зробити крок до професії, яку я люблю. Якщо ви теж опинилися у складній ситуації, пам’ятайте: кожен з нас здатен знайти вихід і реалізувати свої мрії. Дякую, що прочитали мою історію! Сподіваюся, вона стане для когось натхненням.»

Хочеш стати частиною нашої училищної родини? Забронюй своє місце у нашому навчальному закладі та отримай професію «Кухар. Кондитер», «Кухар» ( на базі 11 класів). Якщо у вас є питання, телефонуй за телефоном: +380506402090 (Тетяна Миколаївна)